Три кити російської пропаганди

Російський агіпроп стоїть на міфах про "єдність" народів, нелегітимність української влади і "бандерівців"

«Найблискучіші пропагандистські техніки не породжуватимуть успіху, поки в головах не народиться назавжди один фундаментальний принцип: він має зводитися до кількох пунктів та повторюватися без перерви», – переконував Адольф Гітлер. Російські пропагандисти повністю дотримуються його заповітів.

Деякі з важливих засад російської пропаганди витали в повітрі дуже давно.

Деякі, як-от безліч «нацистів» на теренах нашої держави, сформувалися нещодавно. Втім, усі головні ідеї російського керівництва вже встигли повністю підкорити уми більшості росіян. Навіть якщо часто суперечать одна одній, а ще частіше здоровому глузду...

«А я в Россию, домой хочу»

«По телебаченню сказали, що західні та східні українці – різні народи і краще їм жити окремо. Добре, що буряти, чеченці та росіяни – один народ» – жарт, у якому не було і частки жарту, швидко поширився соціальними мережами.

До великого російського народу, поза сумнівом, належать і мешканці Сходу та Півдня України. Все одно ж ніякої України немає. Є ціла низка територій, які належали і мають належати іншим державам.

Такі заяви на правах клоуна російської політики часто робить Владімір Вольфовіч Жиріновскій. Хоча... Чи можна вважати банальним клоуном колишнього заступника голови Держдуми й сьогоднішнього члена Державної ради Російської Федерації, найвищого дорадчого органу сусідньої країни?

Час від часу здається, що саме Жиріновскій апелює до справжніх мотивів російського президента. Мотивів, які не мають нічого спільного із сумними монологами Путіна про «захист росіян» в Україні.
«Південь і Схід України мають бути у складі Росії. Це частина Росії. Це Російська імперія, це Радянський Союз. У 1991 році вся та операція була абсолютно протизаконна. Південний Схід України – це міста, засновані князем Потьомкіним, Суворовим, вони жодного стосунку до України не мають. Одеса була губернським містом Новоросійської губернії. Крим, Одеса та дев’ять південно-східних регіонів, які тимчасово перебували під українським прапором, – це буде Росія, – ще на початку квітня попередив Жиріновскій в ефірі радіо «Эхо Москвы». – Львів, Вінниця, Хмельницький, Житомир, Київ із 30-мільйонним населенням залишаються Україні. А ось Південний Схід, 15 мільйонів, від Харкова до Одеси включно з Придністров’ям, входить до складу Росії, ми виходимо на румунський кордон, на угорський кордон, на кордон зі Словаччиною. І наші газ та нафта підуть уже безпосередньо до Європи». Водночас західні області України Владімір Вольфовіч запропонував «віддати румунам, угорцям і полякам».

Виступ маргінального політика, до якого звикли не ставитися всерйоз, навряд чи хтось сприйняв як точний план дій РФ. Утім, цілу низку його найбожевільніших тез повторював Владімір Путін. Просто в устах російського президента ті самі думки прозвучали нібито «ввічливіше». Як-не-як «ввічливі люди» – тренд сезону. «У 1991 році вся ця операція була абсолютно протизаконна» в перекладі путінською звучить як «Україна вийшла із СРСР не зовсім законно». Та й усе.

«Історичним непорозумінням», historical misunderstanding, Владімір Путін відкрито називав Україну ще у 2008-му. А ще зазначав, що українці й росіяни – «один народ».

Певна річ, навіть не якийсь слов’янський, а просто російський. Ось як подає картинку відзначення 9 травня у відверто проукраїнській нині Одесі «Российская Газета» (матеріал «Не помнит мир спасенный? Даже в день Победы украинские нацисты продолжили убивать» від 12.05.2014): «Тільки відсотків 10 місцевих мешканців підтримує діючу владу та її політику. Решта з великою повагою ставиться до Росії та росіян. Однією з вулиць в оточенні міліціонерів йдуть демонстранти. «А я в Россию, домой хочу, я так давно не видел маму!» – дружно затягують одесити. (...) «Ми за Росію! Росія нам допоможе!» – вигукує жінка з плакатом «Ні фашизму!».

Цікаво, що при цьому «РГ», видання уряду Російської Федерації, дуже необережно визнає: демонстрантів, проросійську позицію яких нібито підтримує 90% населення одного з найбільших українських міст, на вулиці було лише близько 200...

Хунта «з тих чи інших причин»

На жаль, «повертати» землі до складу імперії лише на підставі міфів про «не зовсім законний» перехід земель до України та «російське» населення її територій чомусь незручно. Чи то тому, що до хорового виконання «...домой хочу» все ж таки долучається лише кількасот осіб. Чи то тому, що населення регіонів справді переважно російськомовне, чого, в принципі, за російськими догмами достатньо («де російська мова – там і Росія», – Людмила Путіна), вже складає анекдоти на кшталт нового одеського:

– Ты знаешь, я уже боюсь на улице разговаривать по-русски.
– Почему? Ты боишься, что тебя обидят бандеровцы?
– Нет, я боюсь, что придут русские и будут меня защищать.

Тому другим важливим твердженням російської пропаганди є заяви про нелегітимність сьогоднішньої української влади.

Теперішня українська вла­да – це «хунта», каже Владімір Владіміровіч. Найдокладніше пояснення від ВВП, яке можна знайти в російських ЗМІ, – відсутність «загальнонаціонального мандата» у ВР та «ті чи інші причини» (!), що роблять нелегітимною владу в регіонах. «Антиконституційний переворот та озброєне захоплення влади», – вторить Путіну кримський прокурор, «няша» Поклонская.

Міфічні українські нацисти (вони ж «бандерівці», «бендерівці» чи «фашисти») цікаві не так своєю бурхливою діяльністю, як тим, що завжди мають при собі візитку Яроша. Тут усе зрозуміло, навіть те, що, за відсутності у світі «Правого сектору» (ККД якого, поза сумнівом, не може й близько зрівнятися з висвітленням «діяльності» організації в російських ЗМІ) вогнетривкими в потрібних випадках виявлялися б візитки Тягнибока, іконки з Бандерою або томики «Майн кампф» в українському перекладі. І навіть не тим, що лише їх, «бойовиків із Західної України», приймають в українську армію та до інших бойових підрозділів. Є й більші несподіванки.

Скажімо, один із парадоксів українського «нацизму» полягає в тому, що він не викликає жодного занепокоєння в євреїв. Утім, росіяни не губляться й тут. Річ просто в тім, що євреї антисемітів не бояться. Серйозно! «Однією з жертв київського перевороту став міф про ненависть євреїв до нацизму і про єврейський страх антисемітизму, – пояснює російська газета «Завтра». – Як з’ясувалося, чимало євреїв не бояться антисемітизму (...) Понад те, головний скарбник київського перевороту – великий єврейський олігарх Ігор «Беня» Коломойський...»

Другий – у подвійних стандартах. Ні для кого не є секретом дуже сильні неонацистські настрої в РФ. Але особливо цікаво спостерігати за боротьбою росіян із «нацизмом» на конкретних прикладах. Скажімо, на прикладі сьогоднішніх висловлювань російських ультраправих. Один із них – учасник ультраправого крила фанів московського «Спартака», автор низки книжок про фанатів Дмітрій Лєкух. «Київський бродячий цирк, можливо, і звалить: у них для цього ще є і час, і який-не-який, але все ж таки «політичний» та й, що там гріха таїти, фінансовий ресурс. А ось «сотникам Миколам» та іншим «героям бандерівської праці», боюся, доведеться, як би це м’якше сказати, крапельку «повисіти». І до них, здається, потихеньку починає доходити, що на запитання «а нас-то за шо?» відповідь буде досить однозначною. За шию, хлопці. За шию», – погрожує дядя з Москви. Чому так? Чому фанат не демонструє симпатії до ультрас, понад те, чому ультраправий не демонструє симпатії до «ультраправих», якими нібито є всі свідомі українці? Усе просто. «Є такий історичний алгоритм: якщо десь спалюють людей нацисти, хоч би як вони називалися, через деякий час там з’являється російська армія і вішає нацистів», – несподівано вмикає Лєкух зручний режим під назвою «дєди ваєвалі». Маячню публікує журнал Міхаіла Лєонтьєва «Однако». Є, до речі, й українська філія видання, шеф-редактор якої Семен Уралов. Росіянин та українофоб, який спокійно живе й працює в Одесі.

Цікаво, що керівником проекту «Однако. Украина» пан Уралов був із 2009 року. У січні 2014-го, напередодні розстрілу Майдану, проект раптом почали згортати. Натомість з’явилося нове видання «Однако. Евразия».

«Українська тематика, яку ми з нашими читачами й авторами вивчали, обговорювали і роз’яснювали в рамках «Однако. Украина», поступово переходить у тематику євразійську, і відповідно змінюється наш кут зору», – чесно пояснив Уралов, до прізвища якого доб­ре знайомі з ним одесити люб­лять додавати ще й літеру с другою після у...

Ймовірно, приблизно тоді керований російськими маріонетками «проект Україна» згорнув для себе й Путін. Згорнув, напевно, вимушено. З огляду на події в Києві, що вийшли з-під його контролю. «Старт – смерть. Мета – життя і воля», – писав про щось подібне Юрій Горліс-Горський.